Зняла тривожною рукою

Обручку з правої руки

Й поклала в мозулистую долоню...

- “Це все що маю я – візьми,

Пробач за зради і обмани,

Пробач, що я в твоїм житті

Займала місце, місце мами

І ти любив мене завжди”.

Скотились сльози по обличю,

Заляли висохші уста,

Якими ніжно цілувала

Його усе своє життя.

Дивились очі безнадійно,

На світ, й на те що все вони

Придбали разом, -

Проте, пізно, все це пустяк і марнота.

Закрились очі опустились

Вже без кольца її рука

Він, взяв її – вона холодна,

Й німими стали вже уста.

Пробач мені! – Незтримав голос

Пробач! – Не встиг тобі сказать

За всі образи і за сльози...

Якже тебе мені піднять?

Надворі людно, спів церковний

Старенькі щось там гомонять

Вінки, всі люди у журбі мовчазно,

Немов німі, німі стоять.

У хаті діти тільки плачуть,

Вона любила дуже їх

Благословляла на удачу,

Як виряджала їх у світ.

Її опустять в сиру яму

Вінків багато накладуть...

Більш не побачать вони маму

І не відчують дотик її теплих рук.

Я запам’ятаю тишу, що мовчала.

Шифоном білим з вітром розмовляла.

Шуміла тихо і не шаруділа.

Зі мною – обережно шепотіла.

А ще запомню тишу, що співала

І що за настрій дивний підібрала?

Душа летить.

Сміється і співає, на крилах на весь світ гуляє.

Якби не тиша – з ким я розмовляла?

І з ким співала,

Плакала, ридала,

Вірші для кого б я писала?

Шифоном білим уві снах літала.

Рано вранці на світанку

Коли усі спали,

Два ангели небеснії мені тебе дали.

Положили в ясне ліжко

Щей поколихали,

І мою маленьку доню

Олею назвали.

Щей сказали: - “Будь щаслива,

І везуча в долі... “

Посміхнулось до ангелів увісні дитятко.

І зраділо що у нього є вже мама й татко.

Весна крокує по засніженій землі

Коли іще, сніг талий під ногами

А у горі курличать журавлі

Й з берези сік стікає вже сльозами.

Пора прийшла, пробудження землі.

Я бачу тут, на цьому видноколі

Коли стікає сніг з крутих горбів,

І чути жайвора у піднебеснім колі.

Як радісно і легко вже землі,

Що сонечко промінями ласкає,

Що проліски розквітнули в траві –

Прикраси кращої для неї ще немає.

Лише квітуча верба у рові,

Розпушить цвіту котиків на гіллі,

А вітер зтрусить їй пилок,

Й розсипить по траві – сухій, осіній.

О, весно – весно,

Чарівний вінок з кульбаб одіну

В тому видноколі.

Березового соку я візьму ковток

І вслухаюсь у спів весняний і прозорий.

Чи є на світі та любов,

Яку ми знаєм,

Якій ми хочем довірять,

І до якої прагним.

Чи може ми обманутими ходим?

А у душі ми гордимось, що ми кохані.

Навіщо так створив Господь,

Гріхами ми ловимі,

А серце б’ється хоче жить

І жар свій віддавать любимим.

І знаєм ми що це не те

Що нам в житті потрібно

Всерівно віримо і ждем,

Бо у любові, ми раби покірні.

І плачем часто, душу “рвем”

І ходим в путах мов – любов’ю оповиті

Що навіть рани робляться від них

І терпимо що біль пекучий і нестримний.

Ти знаєш – доле,

Чи ж бо я щаслива?

В твоїх долонях я живу,

Мирусь як можу –

З радістю, з бідою

Слізьми буває –

Обмива лице

Не жаль що осінь –

Переходить в зиму,

Не жаль що весна

Літо принесе,

А жаль тих літ моїх стокрилих

І навіть жаль найбільше за усе.

А знаєш доле –

Я тобі вклоняюсь.

Перед іконами пробачення прошу,

Що у житті бувала безпорядність,

А я живу – і з долею іду.

Прощу усім – що зла мені накоять

Подякую за заздрість і за гнів,

Бо так, диктує мені доля,

А я слуга її,

Й слугою я умру.

Чи є правда на цім світі,

Чи то Божа воля,

Що панують москалі тут,

Як всебе, удома,

Предки наші полягли тут,

За ріднеє слово,

Якби встали б та “дали” б їм,

Й за церкви й за мову.

По землі вкраїнській ходять,

Їдять хліб вкраїнський

А от церква має бути – хіба що російська.

Та хто ж бачив таке в світі,

Хто читав колишнє,

Щоб отак – от керували

Кацапи приїжджі.

Хто ти, звідки ти тут взявся,

Чого начитався?

Щоб в державі керувати –

Кому обіцявся!

Станьмо лбди за вкраїну,

Не дайтесь зламатись,

Будьмо сильні в своїй вірі,

У дусі зціляйтесь.

Бо ганебно перед Богом –

Свого відцуратись,

Богом дане полишити,

Чужому – навчатись.

Скільки ж буде на колінах,

Ще ненька стояти?

Скільки будуть плювать в очі,

Потомки ходячі?

Нема Бога у них в серці,

Ані покаяння,

Щоб вкраїнським духом жити –

А Москві служити.

Боже, змилуйся над нами –

Твій народ терплячий,

Скільки болю він дістав вже –

А іще не плаче.

Буде ще по всій вкраїні,

Спів дзвінкий лунати,

Будуть дзвони гучно бити,

За вкраїну – Матір.

Господи, прости мені за те,

Що хату я залишила рідненьку,

А в ній – усе - усе святе,

Що гріло й тішило – її стареньку.

            Господи, немає оправдань,

            Для мене – це як кара не приступна,

            Залишилась вона – між диких трав,

            А я от тут чомусь, яка я не розумна.

І сниться, сниться всім вона одна,

Залишена, відчужена, віднята,

А як було всім легко там –

Коли на ганку зустрічала мати.

            Роздерли, розірвали, розтягли,

            Ці варвари – бездушні злії кати,

            Стоїть собі, нехай стоїть святе,

            І буде кара їм – добра не буде в хаті.

Прошито - кулями, загоєно - дощем,

Прогріта - сонечком, напитана - плачем ,

Зливалась з піснею, колгоспників – жнивар,

Болить душа від рваних тяжких ран.

            Що все навмисно сталося отак,

І маю я важкий, жагучий гріх,

На цілий – Богом даний

Мені вік.

Проходят мужчины – мимо,

Не кидая взгляда - влюблёно,

Наверно, что старость подходит,

Наверно, что я не такая.

        Заметны на лбу – морщины,

        Подкрашены губы – криво,

        Как будь – то бы всё приснилось,

        И я боться – не в силах.

А ещё вставлена – чёлюсть,

Я так её не хотела,

На лице – увядшая свежесть,

А какя была красива!

        В душе её борится – смелость,

        Нет, я не здамся покорно,

        Когда я любить забыла?

        Когда мне мечтать расхотелось?

В душе трипещится юность,

И в помыслах роется – гордо,

Она, все помнит, все знает,

Но старость не отпускает.

            И знает, что жызнь – красива,

            И даже, чуть – чуть игрива,

            Но что тут поделать можно,

            Свеча то уже – догорела. 

Скажу я сегодня вам честно –

Что стих мой, не ясен вам будет.

Но в нём и для вас есть то место –

В котором не ладно будет.

            Ушедшые з пам’яти мысли –

            Они вернулись обратно.

            Да их – бы собрать бы вместе –

            Боюсь, что им будет тесно,

Развеюсь я ветром по полю,

Завою забытой – песней

Зачем мне такая гордость –

В душе, от которой плесень.

            Раскрою свои я вам тайны,

            От них стареют все рано

            Росыпятся помысли чести,

      Раскроются бывшие раны.

Смеяца из этого рано,

И выводы делать опасно,

Не надо мне этой награды,

И все, что есть в жизни – напрасно.

     Зачем мне такие крылья?

     Зачем мне такое счастье?

     От этого только – больно,

     И вдруг наступает ненастье.

Убью я тоску – руками,

Открою окно - глазами,

И там нарисую звёзды,

Боюсь, что их будет мало.

     Тогда нарисую - месяц,

     Ему бы тепла побольше,

     А-то, в холодных туманах

Розбудет он яркое солнце.

Не надо здесь слов больше,

Есть все, что душе покорно,

Вот только не будет – вовсе,

От чего я так в жизни устала.

                 И это судить – рано,

                                    Ведь это - душа поэта,

                                    Она то поёт, то плачёт,

                                    И я – за неё рада.

И нету здесь лжи – вовсе,

В моём этом письменном тексте,

И я говорю – прямо,

Не надо мне вашей чести.