Тихенька ніч, щей зорі сяють ясно,
Ріка стоїть, завмерла, не тече,
Німе село втомилося завчасно,
Від труднощів і від страшних новин.
Лише в одній хатині ясно,
Там мати плаче –
Сина жде з війни.
У домовині сокіл їде ясний
Ніхто такої не чекав біди.
Ой синку мій, рідненький мій, прекрасний,
Лунає лемент матері вночі,
І покотився він над річкою мов камінь,
Який не тоне у брудній воді.
Завмерло небо, зорі потемніли
Сам Бог напевно подих затаїв,
Коли відкрили мамі домовину,
А там холодне тіло понівечене лице.
Страшний крик матері нарушив тишу,
Пронизав верболози у ставу,
- А я ж тебе Іванку виряджала,
Молилася за тебе я щодня,
Хорошої я звістки ждала
Тепер – нема тебе, нема!
Життя навпіл у неї розірвалось,
Невтішнії– які були б слова,
І чорно сірим сонце стало також стало
Хоча дла нас Герой він -
Цей Іван Сова.
