Я вірю в майбутнє твоє Україно,

І силу твою і мрію безціну!

Підійметься ще проти кривди народ,

Розірве брудний, нерентабельний круг.

Не буде в державі сварні і брехні.

У рівному кроці ми будемо йти.

Ми розумом світлим прославим її,

Бо тут треба жити плекати й рости.

Зросте покоління ще тут не одне,

Підійме наш прапор і високо герб,

Ми нація є, ми цілюща сім’я

Ніхто не зуміє розбить нас до тла.

Україно моя!

Ми мойбутнє твоє!

І сонце у росах для нас ще зійде

Запахне калиновий вранішній гай,

Лунатиме пісня –

Про наш рідний край.

Не забуть Україно, ти їх імена,

Що лягли вічним сном в сиру землю,

Вони бились за тебе – країно моя,

Не забуть ти той бій, моя земле!

Тоді тихо було, буйне жито цвіло,

Берестецькеє поле затихло,

Грізне військо ішло, від копитів гуло,

Шаблі дзенькали лезо об лезо.

Кров’ю вкрились жита,

Козаченьків тіла –

Впали тяжко на рідную землю

І прибігла сім’я, впала на козака,

І змішалися сльози із кров’ю.

Відтоді на ланах, маки буйно цвітуть,

І ромашки, слізьми де полито

А в високих житах –

Там волошок моря,

Козаків синьооких побито.

Берестецькі простори,

Священа земля.

Йдуть шляхом в те місце народи,

Куди доля лихая тоді завела,

Козаченьків в широкеє поле.

В тім бою полягли –

Справедливі сини,

І таких вже не буде ніколи,

Впали в землю, за правду

У тяжкім бою –

Їх народ не забуде ніколи.

Не смійтеся люди,

Що ми вбого вбрані,

Що мати ледача,

Що батько спить п’яний

Не будьте нам судді –

Що хліба ми жадні,

Що босі ми ходим,

Й самотньо зростаєм.

Крізь темную шибку –

Ми світа не бачим,

А хоч і без шибки –

То ми – як незрячі.

Не хочем  в приюти,

Не пвіть наші душі,

Ми хочемо разом,

Із мамою бути,

Вже Петрик і Коля,

Софійка й Сірожа –

Готові до праці,

Щл жде їх у полі,

А ми – дров наносим,

Тарасик покосить,

Світланка й Марійка,

Корову подоять,

Наталя борщ зварить,

Помиє посуду,

Ми, виживем люди –

Не гнівайте Бога.

По черзі взуваємось,

Й ходим до школи,

Ми світ ще почим,

Прозріємо добре

Й за те, що ми разом –

Подякуєм Богу.

Втомилось сонце дивлячись у низ.

Обігрівати той гидотний люд,

Бо, крізь століття, бачило усе,

Та ще такого в світі не було.

Щоб правив би людиною - людина,

Зневіри в Бога іншого учить,

В душі у неї зло кипить – бурличе,

Сама розповідає,

Як Христа любить.

Якої церкви слід остерігатись,

Якому князю треба поклонятись.

Який горить вогонь:

Жаркіший ще від сонця того

Розлюченого від дивацтв таких,

Дивуюсь, як в такій людині,

Скривається такийй палкий вогонь,

Що може язикатим словом

Спалити душу іншій –

На зчорніле тло.

Дивуюсь в думці,

Як в такій людині –

Тлить душу заздрість,

Що з’їда добро.

Тож як дивитись сонцю крізь століття,

На безросудний наглий той народ,

Настав вже час визбирувать каміння,

Вогні язиків – загасить на тло.

Для того треба тільки вміння –

Мовчать, й в душі хранить добро.

З Днем народження!

Моя ти Україно,

З Днем народження!

Моя свята земля,

З Днем народження!

Великая родино,

Невтомная, могутняя сім’я!

О, рідна земле,

Ти, моя молитва,

Молюсь за тебе –

Щоб зростала ти

Що не померло слово українське,

Й були вірні – обрані сини.

О, рідна земле!

Ти моя колиска,

Легкою хвилею гойдаються хліба.

І журавлі курличать у блакиті,

Відлуння теє – чується здаля.

Тож дай же Боже,

Мир й благословення,

І розуму, тим обраним синам,

Щоби розквітла наша Україна

І родом тим, прославилась земля.

По одній стежині йдем з тобою,

Мій коханий брате дорогий,

Так не хочу, щоб вітри печалі,

Розвели ту стежку наопіл.

Ти – надія у моєму горі,

А я – радість у твоїй журбі,

Ти – порада у моєму домі

І наставник – як житям іти.

Тож нехай весняна повінь

Переповнить щастям

 твій родиний дім,

На здоров’я брате –

Будть багатим

І живищасливо –

Добру сотню літ.

Я із того краю родом –

Де поля широкі,

Де, гойдає вітер хвилю

У житах високих.

Де, волошки синьоокі –

Як дівочі очі,

А ті верби над водою –

То як їхні коси.

Де ріка шумить – дзюркоче,

Поміж осокою

Де млин гуде і гуркоче

Разом з молотьбою.

Я із того села родом –

Де тривожить душу

Передзвін звучить церковний –

Помолитись мушу.

За той край з якого родом,

За село чарівне,

За лани зерном налиті

І за лад у ньому.

Приїзжайте в гості прошу.

Я вже пояснила,

І знайдете мене точно,

У садах вишневих.

Росло дерево, раділо,

Тішило плодами

З кожним роком вище й вище

Тягнулось гілками.

Ось той рік багато плоду,

Дам сім’ї цій добрій,

Бо той рік були морози –

На мій цвіт – то сльози.

Вітром лагідним обвіє,

Дощик поморосить

Моє листя трепітлмве –

Одяг мій хороший.

Та привів господар злого

Із бензопилою...

Притулились гострі леза

До кори моєї.

Ой! Як боляче стогнало,

Дерево гойдалось –

“Зачекайте! Я ж дам плоду, для всеї родини”

Та втрачало воно віти

Ніхто не чув стону

Ніхто слізок не помітив

І не хотів плоду.

Більш не буде буйний вітер

Ховатись у ньому,

Більш не буде в листі грати

Гойдати додолу.

Більш не буде під ним тіні,

Пташка не запіє,

Більш не буде тішить плодом,

Ту сім’ю чудову.

Лежать віти всі по долі,

Що тяглись угору...

Ми – ж рости іще хотіли,

Щож ви наробили?

Втихла гостра бензопилка,

Втихло все довкола,

З того дерева лишилось –

Тільки сирі дрова,

А було життя, надія,

І щорічна мрія –

Підтягтись гілками вгору,

І потішить плодом.

Вперш ніж викопати лунку

Для живця малого,

Поміркуйте, чи ви вдало,

Підібрали місце?

Бо прикопуючи в землю –

Ви життя даєте

Ну а потім, з твердим серцем,

Його й відбирете.

Візьму я чистий лист паперу,

І гамму фарб я підбиру,

І намалюю я дорогу –

Життєвих сутінок узор.

Трава зелена і ромашки

Роса на ній як той янтар

Такі є кольори дитинства

Початок стежички у світ.

А голубий – то моя юність

Надії, мрії й сліз рясний потік

За розтаванням – зустріч

Чужі далі – неначе в неба

Ще невпевнений політ.

Змішаю фарбу я червону

І жовту трішки я додам туди

Це ми сім’ю створили

З чоловіком,

Зійшлись дві долі у один потік.

І так пливе життя рікою

Візьму ще синіх трошки кольорів.

Проблеми поруч йдуть –

Між полосою,

Що створюють один житєвий вир.

Яким я кольором іще не малювала?

В який не хочу пензля я вмокать –

Який змарнить усе моє минуле,

Чи буде в ньому гідна благодать?

Це чорний колір недоторканим лишився,

Це тільки ним молюють

Чорний хрест

А білий – то душа моя небесна

Мов птиця вона в небо полетить.

Залишить все –

Траву зелену – пишну,

І все, що здобулось життям...

І лист оцей –

Змальований, барвистий,

І гамма фарб залишилась моя.

Візьму я чистий лист паперу,

І гамму фарб я підбиру,

І намалюю я дорогу –

Життєвих сутінок узор.

Трава зелена і ромашки

Роса на ній як той янтар

Такі є кольори дитинства

Початок стежички у світ.

А голубий – то моя юність

Надії, мрії й сліз рясний потік

За розтаванням – зустріч

Чужі далі – неначе в неба

Ще невпевнений політ.

Змішаю фарбу я червону

І жовту трішки я додам туди

Це ми сім’ю створили

З чоловіком,

Зійшлись дві долі у один потік.

І так пливе життя рікою

Візьму ще синіх трошки кольорів.

Проблеми поруч йдуть –

Між полосою,

Що створюють один житєвий вир.

Яким я кольором іще не малювала?

В який не хочу пензля я вмокать –

Який змарнить усе моє минуле,

Чи буде в ньому гідна благодать?

Це чорний колір недоторканим лишився,

Це тільки ним молюють

Чорний хрест

А білий – то душа моя небесна

Мов птиця вона в небо полетить.

Залишить все –

Траву зелену – пишну,

І все, що здобулось життям...

І лист оцей –

Змальований, барвистий,

І гамма фарб залишилась моя.