Я світло ввімкну –

Я смерть не впущу –

Закрию на защипку двері

Потішу молитвою душу свою –

Пробач за прожитії далі.

Не треба розлуки –

Зі мною душа

І сонце я бачу,

І чую спів птах

І серце ще б’ться,

Пульсірує кров...

А ти – відлетиш,

Й не повернешся знов.

Вдихну повні груди

Повітря іще,

Нап’юся водиці,

Заркию лице

Що жде мою душу?

Перед Божим кінцем?

Чи буде, спасене –

Моє грішне лице?

Щось тяжко і сумно –

Зітхнула душа

Пов’язана тісно –

Гріхами вона

Мов птиця у клітці

Сидить – вигляда

Чи виллється в вічність –

Її доля сумна.

Хотіла б я світла

У другім жітті

Любові та радості –

Моїй милій душі

Щоб тільки для неї –

Співали пташки,

І я була з нею на вічні віки.

Приречена – на жадібную долю,

Та, що постійно відчуває біль,

Та, що не знає ласки, ні любові

Та, що не чує теплих, ніжних слів.

Приречена – з сльозами у долонях,

Ночами розмовляє з ним

Тільки розмови теї – він не чує,

Вона одна – серед холодних снів.

Приречена – на зраду і обмани,

На біль терпкий й розлук пекучий дим,

В душі її не гояться ще рани,

Утворені з початків їхніх днів,

Приречена – на тінь його помилок,

На грубість слів його, на крик -  в серце ніж,

Та буде вона з ним аж до могили,

Серед чужих не рідних роздоріж.

Приречена – та що вже тут казати,

Погодиться вона з своїм життям

Щоденника їй треба дописати

Хоча не дасть його вона йому читать.

Подарить мені можна багато:

Ласку, довіру, надійне крило.

Повную чашу любові безміри,

Втішнеє слово, щоб добре було.

Подарить мені можна багато:

Тільки зірок лиш не треба чіпать,

Хай вони світять тобі в нічку ясну,

Коли ти стежиною йтемеш у сад.

Подарить мені можна багато:

Дотиком рук твоїх ніжне тепло,

І поцілунок ще, щирий, багатий

Щоб я завжди пам’ятала його.

Подарить мені можна багато:

Білих ромашок і зашміну цвіт,

А ще, подаруй мені вірність крилату

Й залишся зімною на цілий мій вік.

Мчали, мчали незтримані коні

По чебрецю молоденькім, по траві шовковій

Мчали коні рано вранці, туманним роздоллям

Ще зозуля не кувала, в ранішній діброві

Ще соловей не закінчив сонати співати

Мчали коні на світанку годі їх догнати.

Пахло поле гіркотою, де вони зтоптали

Густі маки червонії раньою порою.

Позбивали копитами пелюстки додолу,

Полякалась сона птиця й полетіла вгору.

Де пробігли там розбили туману завісу,

Де промчали, там поклали росисту травицю.

Гей! Ви, коні! Зупиніться!

Води напийтесь, відпочиньте, попасіться,

Тай назад верніться.

Зупинилися буланні, з Пляшівки напились,

В густих вербах шовковії гриви розчесали,

Вже зозуля закувала десь в вишневім саді,

Розвіявся туман сірий в ранішній прохладі.

Показалось вогнянеє сонце з того краю

Де зтоптали копитами ген до виднокраю.

Маків цвіт, траву шовкову і ромашок море

Пестить сонечкр промінням лагідним, прозорим.

Та не хочуть повертатись вони до припону,

Буланії, розбещені, незтримані коні.

Каламутять воду в річці, хвилі розганяють

Тільки верби, тільки зорі й нікого немає.

Коли знову туман ляже на тую діброву

Повернуться коні гнанні, до мене додому.

Не хочу море квітів, ані злата

Ні пишних храмів на чужій землі.

Мені б туди, де дерев’яна хата

Одна єдина посеред полів.

Не хочу ані слави, ні платні в долярах,

Ні шестисотих, ні легких доріг.

Я хочу у той сад старечий, волохатий,

Де раньою порою він гуде від бджіл.

Я хочу на поріг, під ганком постояти

І прихилить пахучий від акацій цвіт.

Я хочу бути там, де батько і де мати

Мені проклали стежку до високих зір.

Я хочу у свій сад, до пристані своєї

Де гронами торкавсь бузок змокрілих трав.

А я зтрушу росу від зливи грозової

Й нап’юся капельок холодного дощу.

Я неберусь там сили, здоров’я та натхнення.

І душу збачу свою я до дна.

Притягуюсь туди, де дерев’яна хата

Й залишений назавжди мій коханий сад.

Журавлі, ви мої журавлі

Скільки раз ще я вас –

Полічу на світанні?

Скільки раз ще я вас –

Проведу в долечінь?

Зойкне серце моє

В надранішнім тумані

Як почую ваш дружній зхвильований крик.

Журавлі, ви мої журавлі

Доторкнутись я хочу рукою

До знесилених крил

І знемічених ваших сердець

Може знаєте ви –

В якому світанні не побачу я вас із зими?

Підлітаю я серцем своїм у ті далі,

В ті високії хмарні моря

Зачекайте мене – я із вами

Моя друга родина сім’я.

Ой горе, горе тобі ненько

Моя державонько свята

За що ж карають тебе, гідна?

І де ж та правдонька гірка:

Хіба так в бога заслужила?

Хіба ти слави не хотіла?

Моя ти славная земля.

Зросли такії в тебе діти,

Яким не будеш ти радіти

Такі ненаситні сини

Як ті голоднії вовки.

Все мало, мало, мало їм

В швейцарських банках вклади мають

На “тачках “ чорних все “літають”

Вони господарі землі.

Про тебе – матінко, не дбають

Любові й ласки в них немає

Одна – єдиная брехня,

Що збридла вже аж до гріха.

Навіщо їх для тебе стільки?

Вони все пхають в свої пики

Коли вже Бог їх наситить

Або ж забудеться за них.

Щоб помінятися містами.

Із бідним людом, із братами

Що сіють хліб для них оруть

Рукам спокою не дадуть.

О Боже, Боже!

Чи ти є – щоб зганьбити все земну,

Таку державу знепастити

Й по тій землі святій ходити.

Вііджиті пращури ви де?

Погляньте з неба як ідем,

Як господарим, як живем

...Не бачив світ таких іще.

Щоб мати все своє, все власне

А їсти польськії ковбаси

І все що з світц віддадуть

Все в країну завезуть.

Багато є ще що сказати,

І власну думку розділить,

Невже ми будем так мовчати?

А може й хліб чужий жувать.

Прийде усьому же кінець.

Вкраїна стане під вінець

Її всевишній не забуде,

Тоді, вам люди добре буде.

Добро і злагода прийде,

І радість смуток прожене,

Зійде над нею сонце ясне

Її величність – розцвіте.

Зняла тривожною рукою

Обручку з правої руки

Й поклала в мозулистую долоню...

- “Це все що маю я – візьми,

Пробач за зради і обмани,

Пробач, що я в твоїм житті

Займала місце, місце мами

І ти любив мене завжди”.

Скотились сльози по обличю,

Заляли висохші уста,

Якими ніжно цілувала

Його усе своє життя.

Дивились очі безнадійно,

На світ, й на те що все вони

Придбали разом, -

Проте, пізно, все це пустяк і марнота.

Закрились очі опустились

Вже без кольца її рука

Він, взяв її – вона холодна,

Й німими стали вже уста.

Пробач мені! – Незтримав голос

Пробач! – Не встиг тобі сказать

За всі образи і за сльози...

Якже тебе мені піднять?

Надворі людно, спів церковний

Старенькі щось там гомонять

Вінки, всі люди у журбі мовчазно,

Немов німі, німі стоять.

У хаті діти тільки плачуть,

Вона любила дуже їх

Благословляла на удачу,

Як виряджала їх у світ.

Її опустять в сиру яму

Вінків багато накладуть...

Більш не побачать вони маму

І не відчують дотик її теплих рук.

Я запам’ятаю тишу, що мовчала.

Шифоном білим з вітром розмовляла.

Шуміла тихо і не шаруділа.

Зі мною – обережно шепотіла.

А ще запомню тишу, що співала

І що за настрій дивний підібрала?

Душа летить.

Сміється і співає, на крилах на весь світ гуляє.

Якби не тиша – з ким я розмовляла?

І з ким співала,

Плакала, ридала,

Вірші для кого б я писала?

Шифоном білим уві снах літала.

Рано вранці на світанку

Коли усі спали,

Два ангели небеснії мені тебе дали.

Положили в ясне ліжко

Щей поколихали,

І мою маленьку доню

Олею назвали.

Щей сказали: - “Будь щаслива,

І везуча в долі... “

Посміхнулось до ангелів увісні дитятко.

І зраділо що у нього є вже мама й татко.