Тихенька ніч, щей зорі сяють ясно,

Ріка стоїть, завмерла, не тече,

Німе село втомилося завчасно,

Від труднощів і від страшних новин.

Лише в одній хатині ясно,

Там мати плаче –

Сина жде з війни.

У домовині сокіл їде ясний

Ніхто такої не чекав біди.

Ой синку мій, рідненький мій, прекрасний,

Лунає лемент матері вночі,

І покотився він над річкою мов камінь,

Який не тоне у брудній воді.

Завмерло небо, зорі потемніли

Сам Бог напевно подих затаїв,

Коли відкрили мамі домовину,

А там холодне тіло понівечене лице.

Страшний крик матері нарушив тишу,

Пронизав верболози у ставу,

- А я ж тебе Іванку виряджала,

Молилася за тебе я щодня,

Хорошої я звістки ждала

Тепер – нема тебе, нема!

Життя навпіл у неї розірвалось,

Невтішнії– які були б слова,

І чорно сірим сонце стало також стало

Хоча дла нас Герой він -

Цей Іван Сова.