Життєвий шлях поетеси Марії Яковчук
Марія Яковчук народилася 28 жовтня 1943 року в с. Пасіки Радивилівського району. Тут в мальовничому куточку Рівненщини на роздоріжжі двох шляхів:
Один прямує в Берестечко, Другий веде до Вовковий...
промайнуло дитинство поетеси, розквітла її юність, тут доторкнулася крилом її перша любов.
Та нелегкі стежини встелила їй доля. Зустрічі та розлуки, радощі і печалі зустрічала вона на своєму шляху. Мужня, джерельна душа наснажує і окрилює її. Вона твердо вірить у світле майбутнє, матінки України, рідної землі, своєї долі.
У 1951 році Марія Яковчук стала ученицею початкової школи в с. Савчуки, після її закінчення продовжувала навчання у Козинській середній школі Радивилівського району, де закінчила 9 класів. Середню освіту здобувала в середній школі № 1 м. Радивилова. У 1962 році Марія Яковчук успішно закінчила кооперативне училище у м. Рівне, а потім продовжувала навчання заочно в Рівненському кооперативному технікумі.
Після закінчення кооперативного технікуму 1966 році, Марія Яковчук проживає в м. Рівному. Довгий час працювала бухгалтером в допоміжному господарстві громадського харчування. У 1988 році перейшла працювати до комунального теплопостачального підприємства «Комуненергія».
У свої юні 18 років в 1961 році Марія Яковчук вперше взялася за перо. Нею було написано 20 віршів, які і по сьогодні залишилися на сторінках уже пожовклого блокнота. Змусили взятися за перо Марію Яковчук потрясіння, розлука з першим незабутнім коханням, яке вона пронесе в серці продовж всього життя. Але після цього муза залишила Марію Яковчук і впродовж довгих 28 років тривало її поетичне мовчання. Усі ті роки їй випадали важкі випробування долі. Неодноразово падала, але зібравшись з силами, знову піднімалася, і з допомогою Всевишнього крокувала вперед. В 1989 році в ніч на Благовіщення Марія Яковчук вдруге взялася за перо, і відтоді наполегливо працює на творчій ниві. Вона відвідує літературні студії «Червоні сурми», якою керував Микола Пшеничний, «Сузір'я» під керівництвом Ольги Зеленчук, «Волинські литаври», де був керівником Микола Степаненко.
Шанувальники поетичного слова мали змогу ознайомитися з творами поетеси на сторінках газет «Прапор перемоги», «Хімік», «Зміна», «Рівне», «Золота нива», «10 канал», «За відродження», «Волинь», «Вільне слово», «Дзвін». її твори духовного змісту читачі могли прочитати в часописі «Православний благовісник». Вона автор збірок «Я родом звідти»(1993 р.), «Доля»(1994 р.), «Під сузір'ям Скорпіона»(2000 р.), книжечки спогадів про свого відомого поета-земляка Григорія Чубая(2003 р.).
Творячи поезію для дорослих, в Мари Яковчук зроджується бажання писати вірші для дітей. І в 2001 році виходить з-під пера її перша дитяча збірка «Над веселим водограєм», в 2002 році - «Світить сонечко ясне», 2007 році - «Лебідь і лебідка».
Продовж 2004-2006 років Марією Яковчук були створені альбоми з фотографіями і поетичними творами, в одному з яких висвітлені біографічні штрихи життя і творчості поетеси, а в другому розповідалося про будівництво церкви в селі Башарівка Радивилівського району.
У 2003 році була надрукована двотомна книга «Рівне 720», де поміщено вірш Марії Яковчук «Я родом звідти». А у 2005 році виходить друком «Літературно-краєзнавча енциклопедія Рівненщини», де подана коротка біографія Марії Яковчук.
Усі поетичні збірки Марії Яковчук поміщені в Інтернеті, доступ до яких є у Рівненській обласній бібліотеці.
У Марії Яковчук співуча душа, її твори мелодійні. Чимало її віршів покладено на музику рівненськими композиторами Тетяною Леус, Анатолієм Андруховим, Андрієм Пастушенком, Петром Кравчуком, Оксаною Онуфрів. Готується до видання пісенник. Марія Яковчук продовжує трудитися на творчій ниві, у неї багато задумів, є бажання написати біографічну повість.
Біографія Г.Чубая
Г.Чубай – одна з найзвабливіших і найзворушливіших леґенд українського безчасся 70-80-х років. Я хочу відкрити вам сторінки його біографії, бо це перший крок до любові, яка вкаже шлях до повного пізнання творчого ужитку поета.
Народився Грицько 23 січня 1949 року в селі Березини Радивилівського району у родині Петра Васильовича та Марії Кузьмівни Чубаїв. При маминій ласці та бабусиних казках його дитяча душа потягнулася до творення, а руки – до олівця і паперу. Майже з дворічного віку його сміливо можна було залишати в хаті одного, тільки дати олівці та папір. З чотирирічного віку майбутній поет любив бувати в урочищі Калиновиця, неподалік села Березини. Любив тут мріяти, малювати, пізніше, писати. Відзначався надзвичайною тягою до знань, до непізнаного. Писати і читати навчався дуже рано, ще в чотири роки, з тих пір з книгами не розлучався. З дитинства був привчений до праці як вдома, так і на колгоспних полях разом із матір’ю. Назавжди запам’ятав батькові слова: «Того, хто спізнав працю на землі та смак самотужки заробленого шматка хліба, ніщо в житті не зламає».
Три чесноти, три муки жили в його душі: тяга до слова, до живопису, і до музики. Ще в шостому класі хлопець малював церкву Воскресіння села Малі Жабокрики (побудовану з дерева в 1694 році). Цей малюнок можна було розуміти як один із перших протестів проти нових жорстоких обмежень нового ладу – переслідування віруючих та нищення церков. У 7-му клас (13 років) сам навчався грати на гітарі, гарно співав, особливо свою улюблену – «Два кольори». Ця пісня крокувала з ним усе життя.
Початкову освіту Грицько Чубай здобув у селі Станіслави, продовжив навчання у Довгалівській восьмирічній школі, а завершив середню освіту в Козині (1963-66 рр.). Окрім навчання в школі Гриць заочно навчався в народному університеті мистецтв.
Уже в 7-8 класах він самостійно проводить літературні вечори у школі, бо вчительська допомога йому була непотрібна. Григорію не було рівних поміж ровесниками. Діти заздрили хлопцеві по-дитячому, а він дивився в далечінь по-дорослому. За його поетичний дар називали «Пушкіним». Родинні «таємниці» наповнювали Григорія любов’ю до Батьківщини, запалювали патріотизм.
Почав друкувати свої вірші з 1963 року, будучи в 8 класі, в газеті «Червона зірка» Дубенського району та «Прапор перемоги» Радивилівського району. У цьому ж році був прийнятий у члени Дубенського міжрайонного літературно-мистецького об’єднання «Серпанок». На початку навчання в 10 класі один із віршів Григорія «Байдужому» було надруковано у всесоюзному журналі «Піонерія» (№10) за 1965 рік. Цей факт засвідчував визнання молодого поета вже й на рівня республіканських видань. А сама поезія спонукала кожного до тривожних пошуків високого людського начала в душі, на відкриття вічних істин та відповідальність перед Світом, промовляючи:
«…Якщо прийшов людиною,
Не каменем-байдужим
Ти не маєш права бути!»
На початку червня 1966 року його, учня 11 класу Козинської середньої школи, обрали членом бюро літоб’єднання.
Навчаючись в середній школі с.Козин, Грицько пережив перше юнацьке захоплення, яке викликало багато ліричних поезій (не жаль не всі ці ліричні поезії збереглися і не всі були опубліковані). Але ця любов, дарована йому Богом, була гірка й болюча, наче випробування духу й плоті, а може, як своєрідне очищення, через яке слід було пройти. Щире почуття породило поезії російською («О встрече», «Пишу письмо») та українською мовами («Пригадую вечір зимовий», «Осіннє небо синій парашут», «Прийди у сни до мене тінню» та інші). Воно не було взаємним та батько забороняв дочці (Світлані Кондруцьковій) зустрічатись із нащадком «бандерівців» (дядько був у загоні УПА), який уже в шкільні роки був під недремним наглядом спецслужб. У неділю часто йшов з друзями у кіно на 15 год і, як привило, після перегляду фільму збиралися в хаті Михайла Андрійовича Трубки – агронома за фахом, який здобувши педагогічну освіту, став працювати вчителем біології. Старша донька Михайла Андрійовича була ровесницею молодого товариства. Тут читали свої поезії, обговорювали книги і, як завжди, одним з організаторів цього дійства був Грицько – визнаний поет не лише Козинського, а й районного масштабу. В старших класах почав писати поезію вдумливу, сповнену підтекстів, тому уже в цей час деякі поезії юнака не завжди розуміли і учні, і вчителі, для них вони були складними.
З 10 класу Грицько активно займається перекладами з польської, німецької, російської, білоруської, пізніше (з 1968 року) французькою та іспанською мов (з допомогою дружини Ярослава Харчука).
Влітку 1966 року, отримавши атестат зрілості, юнак їде шукати щастя до Києва. (В інтернат для обдарованих дітей його запрошували ще після 8 класу, бо він мав грамоту переможця республіканського конкурсу поетів-початківців). Проте студентом Чубай не став: його не допустили до вступних іспитів через не зовсім з’ясовані причини. Тоді він іде працювати учителем історії та малювання в село Жабокрики, куди його прийняли на тимчасову роботу з 1 вересня 1966 року, зважаючи на глибокі знання та відмінне навчання, хоч він і не мав вищої освіти. У 1967 році Г.Чубай пробує вступити вже до Львівського університету («завалили на іспиті з німецької мови, яку він знав майже досконало, бо вже в той час вільно читав і перекладав). Після невдалої проби у школу не повернувся, і згодом деякий час працював комсоргом колгоспу в сусідньому Теслугові. Потім була «копійчана» робота у бібліотеці села Добривода (1968р.). Та недовго розкошував Грицько у царстві книг. Покликали журналістом на районне радіо при редакції районної газети «Прапор перемоги» Червоноармійська-Радивилова. Не переставав писати Чубай свої вірші. Але їх не друкували – не вистачало місця, бо він, навіть у юнацькому віці, ніколи не писав хвалебних од існуючому режиму, волів краще бути «не друкованим» поетом, ніж стати на коліна.
Після 1968 року настає період тривалого вимушеного мовчання поета, коли його не публікують у пресі.
Відразу ж після звільнення з попереднього місця роботи в Радивилові, він влаштовується репортером на Дубенське районне радіомовлення та якийсь час проживає в Дубно. Часто їздить до Рівного. У грудні 1968 року Григорій разом із Петром Цецеком при допомозі Ярослава Харчука (директора рівненського «Інтуриста») на друкарській машинці цього закладу «видали» першу збірочку Григорія «Постать голосу». Петро з робив палітурки й вийшло чотири збірочки. В цьому є році була написана його поема «Вертеп» - вершина ранньої творчості Чубая.
Мікроклімат Рівного у 1967-69 роках був задушливий, свідома національна інтелігенція ховалась в тінь. Гриць же був постійно відкритий, тому усе вужче затягувалася петля навколо нього. Він вирішує виїхати на постійне місце проживання до Львова з надією відкрити нові несподівані обрії. Місто Лева дало багато друзів, нові знайомства і спілкування з відомими людьми. Та від часу появи у Львові був нетутешнім – «волиняком». Він часто бував безробітним, а коли працював, то на вкрай непрестижних для міщанського львівського бомонду посадах – робітником сцени у театрі Заньковецької, художником-оформлювачем на ізоляторному заводі.
На одному зі студентських вечорів, організованому в університеті ім. Івана Франка, Грицько Чубай познайомився з Галиною Максимович. Незабаром одружилися і почали жити в батьків дружини на Погулянці, 35. Григорію та Галині дісталися дві кімнати. Коли з’явилися діти (Тарас і Соломійка), у двох кімнатах (з яких одну переробили на кухню) стало тісно, бо значна частина житлової площі була завалена книжками. Тоді Гриць побудував одну кімнату в підвальному приміщені і влаштував там свою бібліотеку, яку, до речі, дружина зберегла в незмінному вигляді. Частина книг зберігалася в селі Березини в батьків Чубая.
Григорій не перестає писати свою поезію (форма верлібру), яка заставляла задуматись над смислом людського буття, над основними проблемами життя. Тому не обминула доля Григорія постійними обшуками та переслідуваннями. У грудні 1971 року Чубай зустрічається з Василем Стусом, якого зацікавила творчість Григорія. Грицько подарував йому свою самвидавну збірку поезій, яку згодом вилучили у Стуса в арешту 1972 року. У січні цього ж року Григорія заарештували майже на місяць й допитували як підозрюваного органами держбезпеки. Від ув’язнення його врятувала відсутність достатніх підстав і складу злочину. Але це не зломило Грицька, хоча були поширені чутки, що він дав свідчення супроти Калинців. Багато знайомих відвернулося від Чубая. Настала морально-психологічна криза. Після цього він не міг повернутися до повноцінної творчості. Трохи згодом, після пережитої душевної травми він написав свою поему «Говорити, мовчати і говорити знову» у 1975 році. Це остання творча вершина Чубая.
Наступна і, на жаль, остання в житті спроба Григорія вирватися зі страшної, нестерпної облоги цькування й мовчання була вчинена ним протягом 1978-82 років.
У 1978 році Грицько вступає на заочне навчання в Літературний інститут імені Максима Горького в Москві. Це дає йому можливість спілкуватися з поетами, прозаїками, критиками. Навчався Грицько з великим завзяттям. Великий вплив на гартування духу поета мав керівник його творчого семінару Анатолій Жигулін. Але завершити навчання він не встиг (по хворобі). 16 травня 1982 року, Грицько помер, будучи студентом четвертого курсу. Похорон був скромний. Три дні довелося добиватися дозволу на захоронення. Поховали Чубая в 21 кварталі на Сиховому кладовищі Львова. Пізніше, старанням дружини і дітей, був перепохований на Личаківському цвинтарі неподалік могили В.Івасюка: в 11 кварталі.
Шпак Надія Дмитрівна
(1950 р. н.) народилася і проживає в селі Козин, пенсіонерка. Виховала трьох доньок. Вишивкою захоплюється давно. Вишиває хрестиком сорочки, подушки, прошви. Також полюбляє в'язати, шити, читати, є активним членом клубу з обмеженими фізичними можливостями «Крок».
Кротюк Лідія Павлівна
(1950 р. н.) народилася і проживає в селі Козин. Працювала бухгалтером в сільпо. З виходом на пенсію захопилася вишивкою. На її картинах оживають квіти, пейзажі, натюрморти. Енергійна, привітна, добродушна, хороша господиня.
Вироби Лідії Павлівни
Лагнюк Зоя Леонідівна
(1969 р.н.) народилася в селі Козин, зараз проживає в місті Рівне. Постійно приїздить до батьків і є активною учасницею всіх виставок, які проводяться на фестивалях, святі села «козинської зони». Закінчила медучилище, працює в санстанції. Захоплення вишивкою перейняла від мами.
Любов Братащук
народилась 13 березня 1970 року в сім’ї трударів – колгоспників, які працювали біля землі і виховували ще двох старших синів. Жили на Хуторі, в одинокій хатині, в двох кілометрах від села.
Ходила до школи в село Гранівка. По закінчені восьмирічної Гранівської школи поступила до Луганського торгово – кулінарного технікуму. Спеціальність здобула не за покликанням душі. У вільний час брала чисті аркуші паперу і малювала природу рідного краю. Малювала високі гори та отари овець, чисті озера а на них лебеді, квітучі весняні сади та холодний осінній дощ. Зараз Любов Братащук - підприємець, працює у власному магазині, але. Написала чимало віршів та пісень, в яких лишила своє минуле.
У 1988 році вийшла заміж. Доля подарувала двох донечок. Це перші слухачі – критики, їм першим читала свої новостворені вірші, які приходять переважно вночі. Мріє створити літературно - мистецький вечір, щоб донести до кожного серця незгасиму любов до України, до нашої святої землі.
Вірші Любові Братащук
|
