Я більше ніколи сюди не повернусь

Я більше ніколи сюди не прийду,

І більше ніколи ми не обіймемось,

І не почую я сповідь святу.

І віддійду, відлечу, відсторонюсь,

                        Я – все лишу, все віддам, все зрічусь.

                        І не попрошу я зовсім нічого,

                        І навіть ні разу я вам не приснюсь.

Я в етой жизни – мало чего значу.

Я в етой жизни -  мало ем и п’ю.

Я в етой жизни мало о ком плачу.

Я в етой жизни, больше всех молчу.

                        Я громкость не люблю и слов красивых тоже,

                        Не слышала я их, теперь и не хочу,

                        От зависти других меня тошнит и мучит,

                        И точно также от красивой лжи.

Я в этой жизни много слов не трачу,

Но жизнь, по настоящему люблю,

Я в этой жизни просто так не плачу,

И об ушедшей жизни не грущу.

                        Не уважаю тех, кто в жизни не удачен,

                        Ведь выбирает каждый путь свою,

                        Я по часам всю жизнь свою потрачу,

                        На здачу я грехами розплачусь.

Я в этой жизни мало чего значу

И я от жизни нечего не жду.

Тарасе наш! Навіщо напророчив?

Чи Бог тобі сказав?

Чи сам все передбачив?

Здійснилось все – чого написано було.

                        За Україну люди всі повстали,

                        Боролися й поборено було.

                        І крові шмат у цім бою проляли,

                        І з Богом там усе було.

Тарасе наш, пророк і мудрий батько,

Ти знав усе що жде простий народ,

Зламали ьрами, скинули вже ката,

Без ідола бездушного вже трон.

Ген де високі гори і долини,

І аж туди де Кримськая земля,

Братайтесь люди, бо вам ще кепсько буде

Якщо же роз’єднає нас Москва.

                        Брати мої, бать мої і діти,

                        Одна у нас, одна у нас земля.

                        Однаково всім сонце світить,

                        Однаково усім дає тепла.

Я хочу миру, голубого неба,

І спокою в державі хочу я,

Молю я Бога відведи печалі,

Від грішників усіх – таких як я

                        Я хочу миру миру для своєї внучки,

                        І впевненого завтрашнього дня,

                        Вона частина нашої держави,

І тисячі ще є таких як та.

Нехай гаї шумлять весняним шатом,

І не лякають постріли пташат,

Над нами є Господь всевишній

І чує він тривожний наш набат.

Виходить мати до самісіньких воріт,

Безсилая лебідонька, пожила,

І дивиться і дивить у світ

Й незнає зовсім як життя злетіло.

                        Дивлюсь на неї й бачу, що в той світ,

                        Вона готова завтра відлітати,

                        А як же я матусю,

Не спішіть,

Давайте сядем поруч біля хати.

Помалу йдем, ступає мов дитя,

Спираючись на палицю соснову,

Тремтить рука,поморщена стара,

Вона щоранку заплітала мене в школу.

                        Багато раз садок в житті відцвів,

                        Буя красою, запахом і цвітом,

                        Багато раз в житті її родив,

                        Бо перевеслами обв’язувала віти

Тепер і сад старий, зажурений, сумний.

Буяє ще, але щось в серці тисне,

Бо, відцвітає він із відліками років

Як мама - білая мов вишня.

                        Літа її – її життя,

                        Летіла б згадкою від юності мов пташка,

Ступає мати тихо до воріт,

І дивиться у світ де Божа ласка

Пташино – пташечко маленька душа

Скажи що бачила?Чи їла, чи пила?

Чи бідувала ти у вирії в світах?

Пташино - пташечко

Малесенька душа.

                        Скажи чи холодно – тобі малій було

                        Як вітром дуло і дощем сікло,

Твоє серденько – вичкочить могло

Пташино – пташечко

І де твоє гніздо?

Де батьківщина?

Тут, чи десь в світах?

Де наймиліше й хочеться співать

Напевно тут рідніша сторона

Сади квітучі тихії ліса.

Я тут , я на своїй землі

І між духовним я народом

Я впевнено ступаю по землі,

Бо я одна із них –

Одна із Українського народу

                        Я чую дзвін під куполом сріблястим

                        І чую спів церковний дорогий,

                        На мові рвдній чую “Отче наш” свій

                        І “Вірую” на мові золотій.

Підняте небо золотими куполами

Душа піднята високо із ним,

Благословеная святиня наша,

І кожний в ній куточок є святим.

                        Почуте Богом кожне покаяння,

Молитва иеж почутая усіх,

Почуте тяжкеє зітхання,

І виконана прозьба матерів.

Сюди ідуть усі хто вірить в Бога,

Усякий люд, старенькі в малі,

Ікона є тут чудодворна,

Зціляє душі від гріхів.

                        Ганьба же тим що того зневажають,

І хто зцурався рідного давно,

Хто покоління нове научає

Іти ганебно, жити і рости.

Хто мову рідну змінює на іншу,

На біле каже чорне й навпаки,

Ганьба же їм, рабам Московським,

Забувся Бог за н их і розум не дає.

Я долю вибрала таку, яку я маю,

Й радію тим що я ось тут живу,

Що Бог любов дав – до землі до краю,

За що я щиро дякую йому.

Чому заручена мовчиш?

Чому в очах твоїх глибока туга?

Невже розчарування ти таїш,

І розказать не можеш ти для друга.

                        Чому заручена – сльоза,

                        Скотилась по обличчя грубо?

                        Невже роплакалась душа?

То ж як же поступити мудро

Чому лише на серці жаль?

Чому замкнулись твої губи?

Кричи – що на душі пожар!

І я його любить не буду.

                        Чому заручена мовчиш?

Про тайну грішну невимовну?

Вина твоя пекучий яд,

Розведений для нас з тобою.