Ген де високі гори і долини,

І аж туди де Кримськая земля,

Братайтесь люди, бо вам ще кепсько буде

Якщо же роз’єднає нас Москва.

                        Брати мої, бать мої і діти,

                        Одна у нас, одна у нас земля.

                        Однаково всім сонце світить,

                        Однаково усім дає тепла.

Я хочу миру, голубого неба,

І спокою в державі хочу я,

Молю я Бога відведи печалі,

Від грішників усіх – таких як я

                        Я хочу миру миру для своєї внучки,

                        І впевненого завтрашнього дня,

                        Вона частина нашої держави,

І тисячі ще є таких як та.

Нехай гаї шумлять весняним шатом,

І не лякають постріли пташат,

Над нами є Господь всевишній

І чує він тривожний наш набат.

Виходить мати до самісіньких воріт,

Безсилая лебідонька, пожила,

І дивиться і дивить у світ

Й незнає зовсім як життя злетіло.

                        Дивлюсь на неї й бачу, що в той світ,

                        Вона готова завтра відлітати,

                        А як же я матусю,

Не спішіть,

Давайте сядем поруч біля хати.

Помалу йдем, ступає мов дитя,

Спираючись на палицю соснову,

Тремтить рука,поморщена стара,

Вона щоранку заплітала мене в школу.

                        Багато раз садок в житті відцвів,

                        Буя красою, запахом і цвітом,

                        Багато раз в житті її родив,

                        Бо перевеслами обв’язувала віти

Тепер і сад старий, зажурений, сумний.

Буяє ще, але щось в серці тисне,

Бо, відцвітає він із відліками років

Як мама - білая мов вишня.

                        Літа її – її життя,

                        Летіла б згадкою від юності мов пташка,

Ступає мати тихо до воріт,

І дивиться у світ де Божа ласка

Пташино – пташечко маленька душа

Скажи що бачила?Чи їла, чи пила?

Чи бідувала ти у вирії в світах?

Пташино - пташечко

Малесенька душа.

                        Скажи чи холодно – тобі малій було

                        Як вітром дуло і дощем сікло,

Твоє серденько – вичкочить могло

Пташино – пташечко

І де твоє гніздо?

Де батьківщина?

Тут, чи десь в світах?

Де наймиліше й хочеться співать

Напевно тут рідніша сторона

Сади квітучі тихії ліса.

Я тут , я на своїй землі

І між духовним я народом

Я впевнено ступаю по землі,

Бо я одна із них –

Одна із Українського народу

                        Я чую дзвін під куполом сріблястим

                        І чую спів церковний дорогий,

                        На мові рвдній чую “Отче наш” свій

                        І “Вірую” на мові золотій.

Підняте небо золотими куполами

Душа піднята високо із ним,

Благословеная святиня наша,

І кожний в ній куточок є святим.

                        Почуте Богом кожне покаяння,

Молитва иеж почутая усіх,

Почуте тяжкеє зітхання,

І виконана прозьба матерів.

Сюди ідуть усі хто вірить в Бога,

Усякий люд, старенькі в малі,

Ікона є тут чудодворна,

Зціляє душі від гріхів.

                        Ганьба же тим що того зневажають,

І хто зцурався рідного давно,

Хто покоління нове научає

Іти ганебно, жити і рости.

Хто мову рідну змінює на іншу,

На біле каже чорне й навпаки,

Ганьба же їм, рабам Московським,

Забувся Бог за н их і розум не дає.

Я долю вибрала таку, яку я маю,

Й радію тим що я ось тут живу,

Що Бог любов дав – до землі до краю,

За що я щиро дякую йому.

Чому заручена мовчиш?

Чому в очах твоїх глибока туга?

Невже розчарування ти таїш,

І розказать не можеш ти для друга.

                        Чому заручена – сльоза,

                        Скотилась по обличчя грубо?

                        Невже роплакалась душа?

То ж як же поступити мудро

Чому лише на серці жаль?

Чому замкнулись твої губи?

Кричи – що на душі пожар!

І я його любить не буду.

                        Чому заручена мовчиш?

Про тайну грішну невимовну?

Вина твоя пекучий яд,

Розведений для нас з тобою.

Тихенька ніч, щей зорі сяють ясно,

Ріка стоїть, завмерла, не тече,

Німе село втомилося завчасно,

Від труднощів і від страшних новин.

Лише в одній хатині ясно,

Там мати плаче –

Сина жде з війни.

У домовині сокіл їде ясний

Ніхто такої не чекав біди.

Ой синку мій, рідненький мій, прекрасний,

Лунає лемент матері вночі,

І покотився він над річкою мов камінь,

Який не тоне у брудній воді.

Завмерло небо, зорі потемніли

Сам Бог напевно подих затаїв,

Коли відкрили мамі домовину,

А там холодне тіло понівечене лице.

Страшний крик матері нарушив тишу,

Пронизав верболози у ставу,

- А я ж тебе Іванку виряджала,

Молилася за тебе я щодня,

Хорошої я звістки ждала

Тепер – нема тебе, нема!

Життя навпіл у неї розірвалось,

Невтішнії– які були б слова,

І чорно сірим сонце стало також стало

Хоча дла нас Герой він -

Цей Іван Сова.